Жінки в житті Шевченка

 

«Не весело на світі жить

Коли нема кого любить».

Історія нашого народу. Нашої літератури зберегли для нащадків імена жінок, які в різні періоди полонили серце Великого Кобзаря. Ці жінки не завжди залишали слід у творчості поета, але ж при тому сказати, що світлі почуття до жінок, які зустрічалися на життєвому шляху Т. Шевченка, не відіграли значної ролі в його діяльності – просто погрішити проти істини.

Жінки в житті Тараса Шевченка:

• Оксана Коваленко 
• Амалія Клоберг
• Варвара Репніна
• Ганна Закревська
• Феодосія Кошися
• Ганна Усакова
• Катя Піунова
• Марія Максимович
• Лукерія Полусмак

Першим сильним почуттям Тараса було його дитяче кохання до Оксани Коваленко. Вона стала Шевченковою Беатріче, а її особиста трагічна доля стала трагедією його серця.

У віршах присвячених Оксані: «Мені тринадцятий минало», «Ми вкупочці росли», «Не молилася за себе», створених на засланні, доторкаємося до особисто пережитого Шевченком.

Кохання до вільної дівчини, чорнобривої Дуні Гусиківської, розбилося об пута кріпацтва. Будучи студентом Академії мистецтв у Петербурзі Шевченко переживає захоплення Амалією Клоберг, дівчиною – натурницею, яку вивів під ім’ям Паші в повісті «Художник». Але це все були захоплення самого Кобзаря.

А ось Варвара Репніна, дочка відомого російського діяча, сама закохалася в поета і одна з перших відчула великий поетичний талант Т. Шевченка. Вона перша нехтуючи суспільними забобонами, назвала його генієм і сміливо простягла Шевченкові руку, навіть не дивлячись на те, що між ними лежала велика соціальна безодня. Невідомо, чи відсутність справжнього почуття з боку поета, чи соціальна нерівність між ним і Варварою, стали перепоною на шляху до поєднання долі дівчини з долею Т. Шевченка. Розгадка цієї таємниці назавжди залишилась в їх серцях.

Але вже те, що Т.Г. Шевченко присвятив В. Репніній поему «Тризна», яку написав російською мовою і подарував їй свій портрет, свідчить про глибоку симпатію до цієї дівчини.

Під час першої подорожі до України Т. Шевченку дуже сподобалася донька священика Григорія Кошиці – Феодосія.

Після того, як Тарас отримав посаду у Київському університеті, він вирішив одружитись і влаштувати своє особисте життя. Приїхав він на храмове свято свататися, але батькам Шевченко не сподобався і отримав гарбуза. Молода попівна не наважилася піти проти волі батьків, невдовзі збожеволіла і в 1884 році померла.

А ось у далекому засланні підтримувати всім серцем Т. Г. Шевченка змогла дружина коменданта Новопетрівського укріплення Агатта Омелянівна Ускова. В одному з листів до свого знайомого

Б. Залевського, написаного 10 лютого 1855року поет написав:».. я полюбил её возвышенно, чисто, всем серцем и всей благодарной моей душой. Не допускай друже мой, и тени чего-либо порочного в непорочной любви моей.»

На жаль, місцеві пліткарі своїми пересудами порушили взаємовідносини, але й потім Т. Шевченко і А. Ускова довго підтримували дружні стосунки.

Після того, що пережив Т. Г. Шевченко у засланні. Почуття самотності ще більше заполонило страждуючу душу поета і він остаточно будь за що вирішив одружитися. По дорозі із Москви до Петербургу Т. Шевченко змушений був на деякий час зупинитися в Нижньому Новгороді. Там поет швидко знайомитися з місцевим суспільством, де помічає молоду і дуже вродливу шістнадцятирічну актрису Катрусю Піунову.

Без тями закохавшись, поет просить батьків віддати за нього їх дочку, але знову отримує відмову, яку рідні Катрусі мотивують тим, що вона ще дитина, а поет годиться їй в батьки.

Змучений невдачами у спробах створити сім’ю, поет все ж таки мріє знайти пару для себе. Саме тому сторінки його останніх романів та рядки його поезій того періоду читати сумно й боляче.

Як кажуть, любов сліпа. І генії у цьому відношенні не є винятком, бо вони такі ж самі люди. Як і всі інші, як і всі інші вони підвладні цій хворобі. Прикладом цьому може служити останнє почуття, яке спалахнуло в серці Т. Г. Шевченка – кохання до Ликери Полусмакової, колишньої кріпачки і наймички.

Сучасники Кобзаря, які в той час знаходилися поряд з поетом досить скептично ставилися до цієї жінки.

Але для Шевченка Ликера була останньою соломинкою, останнім шансом врятуватися від самотності, останньою надією на створення маленького сімейного раю. Поет запропонував дівчині одружитися переїхати до України. Він сподівався, що поруч з нею йому буде легше пережити всі негаразди, вдасться знайти своє щастя у «хатині тихій і веселій», бо неодмінною умовою сімейної благодаті Т. Шевченко вважав ідилію між подружжям, ідилію у власній домівці. Але й тут не судилося поетові здобути свого щастя – Ликера йому відмовляє і через деякий час виходить заміж за перукаря Яковлева.

До кінця життя серце Т. Шевченка переповнюють розпач. Біль та безнадія від усвідомлення всепоглинаючої, дуже страшної самотності. У поетичних рядках пізньої творчості Кобзаря спочатку відчуваються радість кохання, а потім невимовний душевний біль і повний крах надій. Його любовні поезії надзвичайно сумні, а подекуди навіть трагічні, як і сама доля поета. Але можна з впевненістю стверджувати, що саме завдяки жінкам навіки залишається з нами той, «хто зробив соє велике діло. Хто не зазнав щастя живим і кого ждало інше щастя вже по смерті. Тяжко зроблене щастя, безсмертне слово во віки і віки…»

Презентація

Теоретичні відомості

Електронна таблиця